Два чорні лебеді
календарного білого моря
випливають із ночі і знову кудись у ніч
лебедин і лебідка
лебедин і лебідка
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
потім випливуть знову
з багряної дельти світанку
віковічні абсурди кричать в пелюшках "кува!"
22-го березня 22-го вересня
22-го жовтня
22 22 (двадцять два)
чорні лебеді часу з якого вони Дунаю
де ночують вони і які вони зорі клюють
я нічого не знаю я нічого нічого не знаю
буду я чи не буду через місяць вони припливуть
о які незворушні над морями вселюдської крові
випливають із ночі і знову кудись у ніч
а як глянути зблизька -
дзьоби у них пурпурові
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч







Мій дід Михайло був храмостроїтель.
Возводив храми себто цілий вік.
Він був чернець, з дияволом воїтель,
печерник, Боговгодний чоловік.

Він був самітник. Дуже був суворий.
Між Богом-чортом душу не двоїв.
І досі поминають у соборах:
храмостроїтель Михаїл.

Жив у землі, мовчущий не во злобі.
Труждався сам, нікого не наймав.
Він працював до поту на возлоб'ї
і грошей зроду шеляга не мав.

Ті тридцять срібних теж були грошима.
Це гріх. Це сльози діви Міріам.
Він був святий. Він жив непогрішимо,
і не за гроші будував свій храм.

Різьбив вівтар, збивав тесові паперті,
клав палець свічки тиші на вуста,
де з малювань, тонких, як листя папороті,
світився лик розп'ятого Христа.

Він ставляв хори, амфори й амвони.
В єпархію по ладан дибуляв.
А щоб кращіше бамбиляли дзвони,
шпіальтеру до міді добавляв.

Він баню зводив, не зійшовши з місця.
Він бляху в ромби краяв, мов сатин,
Коли стояв над келією місяць,
Блідий, як німб, загублений святим.

Тягав каміння - мурувати брами.
Стругав божник,.. За північ не куняв..
І так, у мислях збудувавши храми,
торгующих із храму виганяв.

© Ліна Костенко

Гарні вірші, спасибі, що заходите і пишете

_________________

ФЛЕЙТА АФІНИ
Ти знаєш, чому Афіна сама не грала на флейті?
Помітила — як негарно, коли надуваються щоки.
Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,
бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.
Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.
А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.
Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.
І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.
© Ліна Костенко


Куди йдемо? Який лишаєм слід?
Хто пам’ять змив, як дощик акварельку?
Все менше рук що вміють сіять хліб
Все більше рук, що тягнуть все у пельку

© Ліна Костенко



Нас привчили дивитися телебачення: ввімкнув-перемкнув-вимкнув і так само свідомість: ввімкнув-перемкнув-вимкнув, а насправді, ми все повинні аналізувати і тоді ніщо нас не застане зненацька, ніщо не зможе завести нас у депресію. Адже депресія саме від цього і наступає – від не бажання бачити, що відбувається. Самі повинні змінювати себе, а не хтось. Не давати себе затуркувати. Тому що негативне поле, яке нам продукуюється звідусіль – воно не продуктивне. Як казав, Сергій Тримбач — кінознавець, в 60-х роках як не було важко – було продуктивне поле і шестидесятники поважали один одного, любили. Ми разом робили продуктивне прекрасне поле, яке мало майбутнє. Зараз нам конче необхідно це продуктивне поле.

© Ліна Костенко



Я додому пишу нечасто,
хоч забралась в таку далечінь.
Заважає мені то щастя,
то розваги, то просто лінь.
Мамо моя, не сумуй...

Щиру правду тобі скажу -
до неправди душа не лежить:
я ніколи в житті не тужу,
бо не маю від чого тужить.
Мамо моя, повір...

Що не день - то радість нова.
Що не будень - то майже свято.
Що не слово - то щирі слова,
бо у мене друзів багато.
Мамо моя, не тужи...

Не спіткнуся на жодній з доріг,
не зазнаю в житті образи...
Як вернуся на рідний поріг -
чи впізнаєш мене відразу?
Мамо моя, не плач...
1957

© Ліна Костенко

На старих фотографіях всі молоді.
За роками людина сама себе кличе.
У зіницях печалі, як в чорній воді,
відбиваються люди, дерева, обличчя.

І стонадцятий сніг ті поля притрусив,
і уже прилетять не ті самі лелеки.
Біля каси такий незворушний касир,
зафіксовану мить вибивав, мов чеки.

Білі, білі обличчя у чорній воді,
неповторні обличчя навік зостаються.
На старих фотографіях всі молоді.
На старих фотографіях мертві сміються.

Ліна Костенко

Гарно...і трішки сумно стало...
захотілося переглянути всі родинні фото...

Загадили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені
Нікого з вас довіку не простять!

© Ліна Костенко

Місто, премісто, прамісто моє!
Стійбище людське з асфальту й бетону.
Як там не буде, а все-таки є
той силует у вікні золотому!

Ось я проходжу, і ось я пройду.
Може, й навік, але справа не в тому —
тільки б не танув, як тінь на льоду,
той силует у вікні золотому!

Скільки душа прориває тенет!
З моря і суші — додому, додому!
Там, де у мене є той силует,
той силует у вікні золотому!

+СУПЕР

...Нема нам щастя — мусить бути чудо.
Ще ми постанем зі своїх руїн .
Мене не можуть люди не почути —
душа в мені розгойдана як дзвін!

Скликаю вас. Над цим не владен ворог.
Почуйте слово з-під мого пера!
Простіть мені, що знову б'ю на сполох.
На Благовіст ще, люди, не пора.

© Ліна Костенко, "Берестечко"

Мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч

(с) "Записки українського самашедшого"