]]>
]]>
Реконструйовані обличчя княгині Інґіґерди і гетьмана Мазепи.
]]>
]]>
1924 р. расєя-матушка.
Перший раз в кіно.
Зразу кидається в око різниця між фотографіями зробленими расєйськими і гейропськими фотографами. І без різниці - сто років тому, чи тепер. Не дивлячись на нинішні супер-пупер автофокуси та інші свистопєрдєлки, таке враження, що 90% расєйських фотографів вічно п'яні (не здивуюсь, якщо так воно і є
).]]>
]]>
]]>
«Із фронту, що присувався до Дністра під Станиславів, чути тяжку гарматну канонаду. Ситуація скрізь напружена. Щодня вичікуємо новин… Серед таких обставин наближаються Великодні Свята»
«Рано. Старшини провірили, чи всі на своєму місці.
– Увага, йдуть гості, – запримітив хтось.
З-поза дерев показуються провідник Роберт, Митар, Левко, отець Микитюк…
Наказ – і все стрілецтво виходить з колиб.
– Позір! – У трилаві збірка! – в одній хвилині ціла сотня, виструнчена, стояла на прощі перед каплицею.
До каплиці підходить убраний до Служби Божої отець Микитюк.
– Благословен Бог наш, всегда нині…
Далі проповідь…"
« – Ви покинули рідну стріху, батьків, матерів і віддали себе всеціло одній великій справі. Вам припала честь і обов’язок здобути Україні волю. Хай Господь Бог благословить на святе діло… Христос воскрес…воскресне Україна.
Неначе одна велика родина засіли повстанці до приготованих столів. Вони гостились, співали, жартували до полудня. Як акомпанемент до їхніх забав, гомоніли сальви фронтових гарматніх батарей. А надвечір повстанці порозходилися по підлісних селах кінчити Великдень»
«Великдень мав особливу вагу для повстанців, – коментує директор музею визвольних змагань Ярослав Коретчук. – Треба розуміти, що якраз у цей час, в кінці березня на початку квітня, вони покидали свої криївки, де зимували по 3-4 людей, і збиралися у більші групи. Тобто для них це був перший зв’язок після зими. Розказували, що сталося за цей час, дізнавалися, хто загинув».
«Вже після 45-го в більшості змушені були святкувати у лісі, був великий ризик, що у селі зроблять облаву, – каже Коретчук. – У лісах, поки одні стояли на сторожі, інші робили столи зі зрубів, замість скатертин була хвоя. А на столах – освячені паски, яйця, ковбаси.»
Традиційно те все приносили люди із сіл. Тут було кілька варіантів. Спеціально кошики для повстанців готували друзі, родичі чи місцеві члени ОУН. Або ж біля церкви, після освячення, кожна сім’я витягала щось зі свого кошика і віддавала для повстанського столу.
А ще до великодніх свят ОУН випускала тематичні бофони – грошові документи з фіксованим номіналом чи без нього. Перед святами їх поширювали серед людей і таким чином ще й збирали гроші, аби повстанці могли відзначити Великдень.
]]>
]]>
Історія цього фото не менш важка.
Дівчинка є дитиною львівських політв'язнів, яку до гуцулів привезли повстанці. До будинку родини заможної львівської сім'ї вдерлися НКВСівці і пред'явили підозру сім'ї в контрреволюційній діяльності. Під час транспортування в тюрму на Лонцького для допиту дівчинці вдалось втекти. Її батьків жорстоко закатували червоноармійці після відступу зі Львова - зґвалтовану матір депортували до концтабору ГУЛАГу, а батька ув'язнили в тюрмі на Лонцького, де згодом розстріляли разом з тисячею іншими ув'язненими львів'янами.
Дівчинку врятувало лише те, що вона втекла до українських партизанів повстанської армії, які через деякий час знайшли їй прихисток в домі старої родини гуцулів далеко в горах. Де вона й залишилась.
Наймасовіші розстріли львів'ян органами НКВС політичних в'язнів у тюрмах Львова та Золочева відбувалися перед приходом у місто німецьких військ, протягом кінця червня — початку липня 1941 року.
23 червня 1941р. нарком державної безпеки Всеволод Меркулов видав наказ № 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти.
Того ж дня вийшов наказ начальника тюремного управління НКВС УРСР капітана державної безпеки Філіппова, який зобов'язував "евакуювати" політв'язнів. Згідно з «Планом евакуації», депортації з Львівської області до Сибіру підлягало 5 тисяч заарештованих. Для цього виділялося 204 вагони, які, згідно з нормами, могли вмістити 6 800 в'язнів. Проте евакуювали лише 1 822 арештанта.
До 28 червня у Львівській області було розстріляно 4 140 в'язнів. До 3 602 людей, що залишились у тюрмах Львова після "евакуації" додалися нові заарештовані, яких називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантами.
Спочатку вбивали за звичайним НКВСівським способом — пострілом у потилицю у спецкамері. Проте фронт швидко наближався і людей почали розстрілювати масово — навіть без формального допиту, з автоматичної зброї у камерах підвалів через дверцята для передачі їжі. В останні дні — кидали до камер гранати.
Спочатку тіла вбитих вивозили вантажівками та ховали у спецмісцях. Але перед самим приходом німців чекісти, поспішаючи, ховали вбитих у подвір'ях та підвалах тюрем.
Згодом німці примусили євреїв розкопати тіла жертв більшовицького терору і вони стали матеріалом для нацистської пропаганди.
Знищення евакуйованих в'язнів продовжувалися в центрально-східних областях України — у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова (див. Харківська трагедія).
Одне з масових знищень заарештованих відбулося на Тернопільщині. Воно дістало назву Заліщицької трагедії. Тоді з обох боків зруйнованого залізничного моста через Дністер пригнали 14 вагонів із в'язнями, в кожному з яких знаходилося від 50 до 70 українців. Вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Ніхто із в'язнів не вижив. Радянська пропаганда приписала всі ці злочини нацистам.
Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тисяч осіб.
Масштабні страти більшовицькою владою політичних в'язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на населення Західної України і стали одним із головних чинників укорінення антирадянських позицій тогочасного та наступних поколінь.
Після цього жаху галичани зустрічали німців з квітами. Важко представити собі, що пережили люди, які злочини творила червона армія, якщо люди кинулися за допомогою до нацистів. Ось так, ніби й часу скільки пройшло але ворог той самий. Історія має особливість повторюватись по спіралі.
І тепер, в наш час є діти загиблих героїв і закатованих полонених від рук російського окупанта.
]]>
Художник Іван Владимиров. "Погром винного магазину". 1917-1918 рр.
Невідомий фотограф. Донецьк. Гіпермаркет "Метро". 2014
]]>
Більш детально тут:
1947. Украина глазами американцев - 1
1947. Украина глазами американцев - 2
]]>
Формат відео : youtube.com]]>
... це наші старі традиції...
Париж 30 травня 1926 р, похорон Симона Петлюри.
Традиції поховання українських героїв
]]>
Старые фото Лисичанска
]]>