лекторів, у яких лоби
перекреслені жировими складками,
і мислителів — оригінальних,
як вдруге відкритий біном.
Пробі!
Необов'язковими словами
вони мене обсипають, як пшоном.
Злітаються горобці-хвилини.
Клюють мене в тім'я, в мозок, в потилицю.
Дибають по спині.
Розчепіривши крила,
люто скубуться.
І, нарешті, кінчають, каналії,
фрагмент з гороб'ячої вакханалії.
Я поволі випростуюсь.
Але ще довго наді мною
літає гороб'ячий пух у пшоняному пилі.
А вночі мені сняться кошмари.
Ніби йду я між двома рядами огрядних лантухів,
і що не ткну пальцем у лантух —
з дірок сиплеться пшоно, пшоно, пшоно!
Уже по кісточки, по коліна, по плечі,
Уже немає чим дихати.
А вгорі на гілляці
сидить невмирущий Фенікс часу
і ронить сльози в сипучі піски пшона...
]]>
Ліна Василівна Костенко (19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани Пахльовської. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).
У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.
Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.
Відмовилась від звання Героя України.
]]>
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
]]>
І що там варт чиясь окрема доля,
той тихий зойк у безмірі ночей?..
Ліна Костенко "Маруся Чурай"
]]>
(с) "Записки українського самашедшого"
]]>
Мене не можуть люди не почути —
душа в мені розгойдана як дзвін!
Скликаю вас. Над цим не владен ворог.
Почуйте слово з-під мого пера!
Простіть мені, що знову б'ю на сполох.
На Благовіст ще, люди, не пора.
© Ліна Костенко, "Берестечко"
]]>
Як там не буде, а все-таки є
той силует у вікні золотому!
Ось я проходжу, і ось я пройду.
Може, й навік, але справа не в тому —
тільки б не танув, як тінь на льоду,
той силует у вікні золотому!
Скільки душа прориває тенет!
З моря і суші — додому, додому!
Там, де у мене є той силует,
той силует у вікні золотому!
]]>
То хто ж ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені
Нікого з вас довіку не простять!
© Ліна Костенко
]]>
захотілося переглянути всі родинні фото...
]]>
У зіницях печалі, як в чорній воді,
відбиваються люди, дерева, обличчя.
І стонадцятий сніг ті поля притрусив,
і уже прилетять не ті самі лелеки.
Біля каси такий незворушний касир,
зафіксовану мить вибивав, мов чеки.
Білі, білі обличчя у чорній воді,
неповторні обличчя навік зостаються.
На старих фотографіях всі молоді.
На старих фотографіях мертві сміються.
Ліна Костенко
]]>
Помітила — як негарно, коли надуваються щоки.
Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,
бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.
Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.
А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.
Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.
І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.
© Ліна Костенко
Куди йдемо? Який лишаєм слід?
Хто пам’ять змив, як дощик акварельку?
Все менше рук що вміють сіять хліб
Все більше рук, що тягнуть все у пельку
© Ліна Костенко
Нас привчили дивитися телебачення: ввімкнув-перемкнув-вимкнув і так само свідомість: ввімкнув-перемкнув-вимкнув, а насправді, ми все повинні аналізувати і тоді ніщо нас не застане зненацька, ніщо не зможе завести нас у депресію. Адже депресія саме від цього і наступає – від не бажання бачити, що відбувається. Самі повинні змінювати себе, а не хтось. Не давати себе затуркувати. Тому що негативне поле, яке нам продукуюється звідусіль – воно не продуктивне. Як казав, Сергій Тримбач — кінознавець, в 60-х роках як не було важко – було продуктивне поле і шестидесятники поважали один одного, любили. Ми разом робили продуктивне прекрасне поле, яке мало майбутнє. Зараз нам конче необхідно це продуктивне поле.
© Ліна Костенко
Я додому пишу нечасто,
хоч забралась в таку далечінь.
Заважає мені то щастя,
то розваги, то просто лінь.
Мамо моя, не сумуй...
Щиру правду тобі скажу -
до неправди душа не лежить:
я ніколи в житті не тужу,
бо не маю від чого тужить.
Мамо моя, повір...
Що не день - то радість нова.
Що не будень - то майже свято.
Що не слово - то щирі слова,
бо у мене друзів багато.
Мамо моя, не тужи...
Не спіткнуся на жодній з доріг,
не зазнаю в житті образи...
Як вернуся на рідний поріг -
чи впізнаєш мене відразу?
Мамо моя, не плач...
1957
© Ліна Костенко
]]>
]]>
випливають із ночі і знову кудись у ніч
лебедин і лебідка
лебедин і лебідка
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
потім випливуть знову
з багряної дельти світанку
віковічні абсурди кричать в пелюшках "кува!"
22-го березня 22-го вересня
22-го жовтня
22 22 (двадцять два)
чорні лебеді часу з якого вони Дунаю
де ночують вони і які вони зорі клюють
я нічого не знаю я нічого нічого не знаю
буду я чи не буду через місяць вони припливуть
о які незворушні над морями вселюдської крові
випливають із ночі і знову кудись у ніч
а як глянути зблизька -
дзьоби у них пурпурові
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
Мій дід Михайло був храмостроїтель.
Возводив храми себто цілий вік.
Він був чернець, з дияволом воїтель,
печерник, Боговгодний чоловік.
Він був самітник. Дуже був суворий.
Між Богом-чортом душу не двоїв.
І досі поминають у соборах:
храмостроїтель Михаїл.
Жив у землі, мовчущий не во злобі.
Труждався сам, нікого не наймав.
Він працював до поту на возлоб'ї
і грошей зроду шеляга не мав.
Ті тридцять срібних теж були грошима.
Це гріх. Це сльози діви Міріам.
Він був святий. Він жив непогрішимо,
і не за гроші будував свій храм.
Різьбив вівтар, збивав тесові паперті,
клав палець свічки тиші на вуста,
де з малювань, тонких, як листя папороті,
світився лик розп'ятого Христа.
Він ставляв хори, амфори й амвони.
В єпархію по ладан дибуляв.
А щоб кращіше бамбиляли дзвони,
шпіальтеру до міді добавляв.
Він баню зводив, не зійшовши з місця.
Він бляху в ромби краяв, мов сатин,
Коли стояв над келією місяць,
Блідий, як німб, загублений святим.
Тягав каміння - мурувати брами.
Стругав божник,.. За північ не куняв..
І так, у мислях збудувавши храми,
торгующих із храму виганяв.
© Ліна Костенко
]]>
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати,
і несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге.
Урожай суєти — залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались!І жодного разу — вдруге.
Скільки років кохаю,а закохуюсь в тебе щодня.
© Ліна Костенко
Маю день, маю мить, маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє, проміняла його на біду.
Голубими дощами сто раз над тобою заплачу.
Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду.
Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.
Ця любов була схожа на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю. Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим чуттям передщасть.
А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.
На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю.
Якби ти знав, як солодко, нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю!
© Ліна Костенко
Осіння піротехніка — тумани.
В човнах великі жовті гарбузи.
Чиєсь дитя подибало до мами,
а мама десь на відстані сльози.
І доля десь — на відстані печалі.
І час минув. І виросло дитя.
Вже ті човни до вічності причалили.
У Зоні віє вітер небуття.
© Ліна Костенко
]]>