16-го травня 2012-го року поблизу столичної станції метро «Святошин», зусиллями гурту свідомих громадян було припинено діяльність незаконно функціонуючого закладу, в якому здійснювались заборонені «Законом України» (№ 1334-VI від 15.05.2009) азартно¬-ігрові дії. Ініціатива принципового і небайдужого люду викликала оскаженіння в морально розкладеного і духовно здеградованого керівництва Управління МВС в м.Києві. Причин для люті насправді було небагато. Власники функціонуючих геть не в правовому полі гральних мереж щомісячно (а нерідко і потижнево) сплачували (і продовжують сплачувати нині) немалі суми керівництву районних і міських органів МВС задля «непомічання» беззаконня. Вже наступного дня, о сьомій ранку, до мого помешкання ввірвались офіцери Управління МВС в м.Києві Ленько й Цимбал, і влаштувавши обшук (частина речей вилучених в часі того ганебного дійства мені не повернута і нині), засмутили звісткою про порушення кримінальної справи за фактом «вчинення грабунку грошових коштів» ТОВ «Євролот»». Ось так. Нищення симуляторів комп’ютерів, запрошення і пояснення журналістам причин наших дій злодійкуватими працівниками МВС було потрактовано «розбійним нападом і хуліганськими діями».
В приміщенні Святошинського РУ ГУ МВС в м. Києві на мою вимогу (але не з ініціативи слідчої Олени Баженової, котра здійснювала «слідчі дії») було складено протокол вилучених в мене речей, котрі, на її думку, були «доказом» скоєння «протиправних дій». Окрім 1350-ти гривень, вилученню підлягали й журнали «Патріярхат», книжки Габріели Кьобп «Сексуальні подвиги радянських «визволителів»», Уласа Самчука «Марія» та Василя Шкляра «Залишенець». Факт вилучення працівниками МВС саме цієї літератури вже є доказом політичної заангажованості, але шукати правди в часи свавілля злочинного режиму Януковича було даремною справою.
Дозволю собі не переповідати перипетії досудового розслідування та злочинної упередженості органів МВС й прокуратури. Доказом їхньої підлості, недолугості і нікчемності є «Вирок» Святошинського суду м. Києва від 21.01.2015, яким всі сфальсифіковані слідчою Святошинського РУ ГУ МВС в м.Києві Оленою Баженовою та прокурором Святошинської прокуратури м.Києва Валентином Брянцевим матеріали досудового розслідування були визнані такими, що не можуть слугувати доказом скоєння мною неправомірних дій. «Вирок» суду першої інстанції був підтверджений й «Ухвалами» Апеляційного суду м. Києва та Вищого спеціалізованого суду. Свідчу, що перемога над адептами підлості, брехні й несправедливості не належала до числа таких, що були подібними до небесної манни. Оплату послуг захисника доводилось здійснювати з власної кишені, а вимушена підготовка до кожного судового засідання відбирала майже весь вільний час. Але нині не про це мова.
Чинний Кримінальний Процесуальний Кодекс дає чіткі і недвозначні вказівки щодо дій працівників органів прокуратури й МВС після визнання судом особи, котру вони звинувачували в скоєні злочину, невинною. Стверджую, що ані слідча Олена Баженова, ані керівництво Святошинського (нині вже) Управління Поліції Головного Управління Національної Поліції в м.Києві, рівно як й прокуратура Святошинського р-ну м.Києва, котра після малозрозумілих пертурбацій в органах прокуратури України вцілому є Київською місцевою прокуратурою №8, виконувати свої обов’язки не поспішали.
24.02.2015, до прокуратури Святошинського району м.Києва мною було подано «Заяву» з проханням повернути вилучені 25.05.2012 кошти. Аналогічну за змістом «Заяву» того ж дня я подав й до Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві. Згідно відповідей на подані мною «Заяви», котрі були складеними й підписаними старшим слідчим Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві Оленою Баженовою, грошові кошти в день затримання в мене не вилучались. Користуючись службовим становищем та відсутністю в мене копій «Протоколу затримання», слідча Баженова, навіть не позичивши в Сірка очей, дозволила собі скласти брехливу відповідь й поставити під нею власноручний підпис.
Зізнаюсь, що чимало знайомих, знаючи про мою перемогу в судовій тяганині з власниками ігрової мережі «Євролот», Святошинською прокуратурою й запопадливо виконуючими їхні злочинні вказівки працівниками МВС, вмовляли мене відмовитись від пошуку правди:
-Радій і дякуй Господа, що хоч і лишився без грошей, але ж не у в’язниці.
Не сприйміть як самовихваляння, але я не належу до числа байдужих або полохливих споглядачів на ходу підлості, брехні й несправедливості. Прагнення жити в цивілізованому суспільстві, а не в кошарі полохливих плебеїв, було і лишається єдиним керунком і мірилом всих моїх дій і вчинків.
12.02.2016 на ім’я прокурора м.Києва мною було подано «Заяву» з проханням надати можливість скопіювати «Протокол вилучення особистих речей» від 25.05.2012. Стверджую, що відповіді на подану «Заяву» я не отримав. З вуст знайомого прокурора мені доводилось чути про ганебну практику імітації надання відповідей на листи громадян, суть якої полягала в виготовленні лише одного екземпляру відповіді, котрий залишається в державних органах. А факт ненадходження (внаслідок не надсилання) відповіді скаржникові пояснюють незадовільною діяльністю листонош. Такі вони недолугі і погані, гублять листи, але то не вина органів влади, котрі цинічно симулюють старанність в справі своєчасних відповідей на скарги, клопотання, звернення і прохання.
Прагнучи не перевтомити читача, дозволю собі на цьому припинити розвивати думки з царини моралізаторства й спробую лише коротенько переповісти процес подальшого листування з органами прокуратури й МВС.
27.10.2017, на ім’я Прокурора м. Києва мною було подано «Клопотання» надати мені матеріали кримінальної справи задля ознайомлення. 02.11.2017, Прокуратурою м. Києва «Клопотання» було скеровано до Київської місцевої прокуратури №8, а мене повідомлено, що матеріали справи знаходяться саме там, і звертатись я повинен саме туди. 13.11.2017, на ім’я Керівника Київської місцевої прокуратури №8, мною було подано «Клопотання» вже знайомого читачеві змісту, в якому нічого, окрім прохання надати матеріали кримінальної справи для ознайомлення й копіювання, більше не було. Згідно відповіді з Київської місцевої прокуратури №8 від 28.11.2017, «17.07.2015 матеріали кримінального провадження №12012110080000798 скеровані до прокуратури м.Києва та до місцевої прокуратури на даний час не повернулись». Було б смішно, якби не так трагічно. Міська й місцева прокуратури дозволяють собі перекидати скаржника й шукати шляхи ігнорування його цілком законних прохань.
11.12.2017, на ім’я Прокурора м. Києва мною вже втретє було подано «Клопотання» з проханням надати матеріали кримінальної справи №12012110080000798 для ознайомлення. Зізнаюсь, що реєструючи «Клопотання» не з причини забаганки образити приємної зовнішності і вже поважного віку секретарку, а внаслідок справедливого обурення зневагою до себе зокрема і до всього українського народу вцілому, я запевнив, що в подальшому, в разі отримання ігноруючих цілком законне прохання відповідей, буду змушений вдатися до більш радикальних дій. 18.12.2017, Прокуратурою м.Києва, моє третє «Клопотання» було вдруге скероване до Київської місцевої прокуратури №8. Цього разу, біблійне передбачення про обов’язкове відчинення дверей, в котрі наполегливо стукають, здійснилось. 09.01.2018. з Київської місцевої прокуратури №8 на моє ім’я прийшла відповідь, в якій повідомлялось про спосіб задоволення неодноразового прохання.
Наявність копії документу, який підтверджує вилучення в мене працівниками Святошинського РУ ГУ МВС в м. Києві 25.05.2012 грошових коштів жодним чином не став причиною адекватної реакції з боку вже згаданої вище слідчої Святошинського УП ГУНП в м.Києві Олени Баженової. Зміна назв районного відділення правоохоронців (рівно як й перейменування районних прокуратур в місцеві) жодним чином не наділило совістю й людськими почуттями адептів зловживання службовим становищем та нівеляції людської гідності.
31.01.2018, на ім’я Начальника Святошинського УП ГУНП в м.Києві мною було подано «Заяву» з проханням повернути вилучені 25.05.2012 грошові кошти, й тим виконати покладений на них Кримінальним Процесуальним Кодексом обов’язок. З метою позбавлення змоги подавати в подальшому брехливі відповіді про відсутність в мене коштів на період затримання, до «Заяви» була й долучена копія «Протоколу» від 25.05.2012, в якому серед списку вилучених в мене речей була згадка й про грошові кошти в сумі 1350 гривень. Стверджую, що відповіді на подану мною «Заяву», до якої була долучена й кілька років розшукувана копія протоколу, я так і не отримав.
Того ж дня, себто 31.01.2018, на ім’я Прокурора м.Києва, мною було подане «Клопотання про порушення кримінального провадження» проти старшого слідчого Святошинського УП ГУНП в м.Києві Олени Баженової, котра, знаючи про факт вилучення в мене 25.05.2012 року коштів, цинічно відмовлялась стати на бік правди й справедливості. Подане мною «Клопотання про порушення кримінального провадження» челядниками Прокуратури м.Києва було переадресоване до Департаменту Внутрішньої Безпеки Національної Поліції України, «фахівці» якої «порушень вимог чинного законодавства України» в діях слідчої Олени Баженової не встановили. Що поробиш…? Рука руку миє.
21.03.2018 зі «Скаргою» на свавілля старшого слідчого Святошинського УП ГУНП в м. Києві Олени Баженової я звернувся до Міністра Внутрішніх Справ України, але передана до ГУНП в м.Києві «Скарга» жодного враження на слідчих Департаменту Внутрішньої Безпеки не справила. Згідно відповіді, «перевірити викладені у скарзі факти, не виявилося можливим». Та невже? Хіба наданих мною копій не було достатньо? Невже слідчим Департаменту Внутрішньої Безпеки ГУНП в м.Києві так тяжко відірвати свій зад від крісла й звірити надані мною копії вимушеного листування з оригіналами? Здогадуюсь, що справа не в лінощах. Успадкована від вже почилого, і геть не в Бозі, Савєцкого Саюзу практика нівеляції людської гідності продовжує лишатись єдиним керунком дій українських посадовців. Їх не цікавить і ніколи не цікавила правда. «Честь мундира» й корпоративна солідарність для люду з атрофованими почуттями є важливішими.
24.05.2018 на ім’я Прокурора м.Києва мною вдруге було подано «Заяву про вчинення кримінального правопорушення працівником правоохоронного органу», але злочину в привласненні грошових коштів й наданні неправдивої відповіді Прокуратура м.Києва не угледіла і цього разу.
Свавілля знахабнілих від безкарності адептів нинішньої постокупаційної і постколоніальної системи змушує мене не викладати деталі подальших дій та вчинків. Заручившись запевненнями міжнародної правозахисної організації в підтримці, а також усним клопотанням у міністра МВС щодо моєї справи з боку знайомого народного депутата, в травні 2018-го року мною ще раз було подано лист з проханням повернути мені вилучені в мене в травні 2012-го року кошти й притягнути до належної відповідальності слідчу, котра свідомо ухилялась від виконання своїх посадових обов’язків.
Одного жаркого червневого ранку до мого помешкання завітав дільничий й повідомив про бажання зустрітись зі мною працівниками Департаменту Внутрішньої Безпеки ГУНП м.Києва. Подані мною їм письмові пояснення, рівно як і повідомлення про бажання долучитись до пошуку справедливості міжнародних правозахисників, спричинили адекватну реакцію. Мені невідомо яким чином, але вилучені в мене 25.05.2012 грошові кошти в сумі 1350 гривень матеріалізувались (щоправда в асигнаціях інших номіналів) й про отримання останніх мною було власноручно засвідчено на папері.
Зізнаюсь, що кількарічне листування з органами МВС й прокуратури були великим тягарем для моєї нервової системи. Я донині не розумію, чому справа повернення речей, вилучених в кримінальній справі, в якій мене було цілковито виправдано, має відбирати астрономічно велику кількість часу й так само немалу кількість зусиль. Змусивши (саме так, я не обмовився, ЗМУСИВШИ) повернути вилучені в мене в часі політично мотивованого кримінального переслідування кошти, я здобув особисту перемогу над відверто антинародною системою. Ця перемога дійсно додає сил й дарує наснагу. Але вона не змінить систему. Прикро і боляче.
Олесь Вахній
]]>
попри відсутність власної писемності все ж становили потужно розвинуту цивілізацію
На жаль "відсутність власної писемності" це теж тема численних спекуляцій з боку "доброзичливців". Невже ви вірите, що народ, котрий провів перепис населення, оволодів металургією кольорових металів, ювелірним мистецтвом, трипільною системою землеробства (отже: агротехнікою, меліорацією, астрономією, геологією і т.д.); не мав власної писемності?
]]>
Проблема упередженого, а віднещодавна ще й довільно-безвідповідального трактування сторінок української минувшини, завдає великої шкоди справі осмисленого пошанування українцями власної ідентичності. Сучасним, і навіть прийдешнім історикам доведеться здійснити не один десяток наукових досліджень задля спростувань базованих лише на здогадках, а нерідко і на замовлених зовнішніми, або і формально внутрішніми, проте вкрай неприхильними до національної ідеї чинниками тез щодо походження та етнічної приналежності скіфів (самоназва «сколоти»), котрі мешкали на теренах нинішньої України (від Причорномор`я до Лісостепу) у VII-III століттях до н.е. В часи комуністичного свавілля й бездержавності, душі зацікавлених власною минувшиною труїли фальшивими байками про «індо-іранське коріння» як осілих, так і кочуючих праукраїнськими землями спільнот, а знайденим в скіфських земляних поховальних спорудах виробам з золота, бронзи й міді приписували грецьке походження (себто отриманими внаслідок торгівельних зносин з еллінськими поселеннями на Чорноморському узбережжі), або ж плодом підневільної праці нібито силоміць переселених у Скіфію внаслідок походів в Передню Азію майстрів. Авторами цих помилкових тез зумисне замовчувались факти помітної різниці хімічного складу золота, міді і бронзи в знаряддях вжитку котрі продукувались ковалями Еллади і грецьких поселень й тими, котрі дійшли до нас внаслідок археологічних пошуків з скіфських могильників. До останнього часу не оприлюднювались й висновки експертів з генеалогії котрі досліджували і порівнювали рештки похованих скіфських царів з генотипом нинішніх українців. Саме вони й дають підстави стверджувати, що скіфи (попри природній і закономірний для досить обширного ареолу проживання поділ на дрібніші підгрупи) були для території, котра відома нині світові як Україна, автохтонним населенням. Для авторів історичної фальші, визнати тезу активної участі скіфів в справі постання вже слов`янського, а, отже, українського етносу, й, таким чином, погодитись з фактом прямої спадковості українцями скіфів, означає руйнування упередженого, проте донині активно пропагованого міфу про «спільні походження та історію східнослов`янського народу», яким донині виправдовують кількасотлітнє силове утримання України в складі чужорідної імперії. Факт визнання, логічного доведення, а головне наукового обґрунтування вже згаданої спадковості українцями скіфів, котрі попри відсутність власної писемності все ж становили потужно розвинуту цивілізацію, поглиблює історію України на три тисячі років. Для українців це доказ спорідненості з територією замешкання, а для лихих недоброзичливців - гучний ляпас.
Своєрідні, оригінальні й неповторні пейзажі українського степу неможливо уявити без земляних пірамід (скіфських курганів), проте світ донині не дав тверезої і повновартісної оцінки глибині їхньої без перебільшення космогонічної культури. Впродовж кількох тисячоліть поховальним насипам було відведено незаздрісну роль німих свідків давно минулих подій, про які людська пам`ять зберегла хіба-що гіперболізовані перекази.
Особливістю історичної епохи розквіту скіфської цивілізації є з`ява якісно нового джерела фіксації процесів, подій та явищ. Ним стали письмові свідчення, авторами яких були античні літописці Геродот та Діодор Сицилійський. Дякуючи їм, до нас дійшли (щоправда в грецькій транскрипції) самоназви давніх народів котрі населяли терени нинішньої України, і скіфи в них згадуються одними з перших. Водночас, враховуючи важливість цих джерел, мусимо не перебільшувати їхню роль в справі дослідження давньої історії нашої Батьківщини, оскільки письмовий виклад набутої інформації здійснювали чужинці, котрі фіксуючи досліджене, з`ясоване або почуте не оминали нагоди засвідчити практикований вихідцями з Еллади шовінізм й відверто нарікали решту народів варварами. Важливо пам`ятати, що головною метою фундаментальної праці Геродота «Історія» було прагнення викласти в літописі опис греко-персидських війн. Згідно уяви тогочасних греків, це був зудар світового рівня й масштабу, до участі в якому були залученими всі народи ойкумени. Скіфи, котрі хоч і проживали у віддалених від основних бойових дій регіонах, грали в тій війні не останню роль. Саме з цієї причини, археологічні знахідки в справі висвітлення багатьох питань є вирішальними. Дослідження скіфських артефактів й грецьких письмових джерел, помножене на співставлення й аналіз, дарує нагоду з певною часткою ймовірності реконструювати дійсно забуті сторінки минулого.
Хіба для українців не є підставою для гордощів той факт, що саме на теренах нинішньої України, скіфським царем Аріантом (приблизний час царювання 585-480 рр. до н.е.) було здійснено перший відомий в історії людства перелік населення? Відповідно до свідчень вже згаданого Геродота, на кожного скіфського воїна було покладено обов`язок принести до відповідно уповноважених бронзове вістря стріли. Підрахувавши кількісний склад чоловічого (а отже боєздатного) населення, Аріант наказав вилити з зібраної таким чином бронзи котел. Створений скіфськими майстрами виріб мав сакральне призначення і був встановлений у місцевості Екзампей (грецька назва), на гребені вододілу поміж верхніми витоками річок Мертвовод і Чорний Ташлик. Згідно нинішнього адміністративного поділу України, ця місцина розташована на межі сучасних Кіровоградської та Миколаївської областей на висоті 269 метрів. Місце встановлення котлу було обрано Аріантом не випадково. Це найвища точка українського степового Правобережжя.
Аналізуючи історичні збірники Діодора Сицилійського, котрий жив в І ст.до н.е. й послуговувався дещо іншими джерелами, аніж Геродот, дізнаємось про військову могутність скіфів, зокрема про знамениті походи в VII ст. до н.е. через Кавказ на Схід й активна участь в бурхливих подіях визвольної боротьби тих, хто їх покликав. Панівна в минулому Ассірія, доживаючи останні роки, під тиском коаліції повсталих народів поступалась зверхністю в регіоні мідійцям, котрі, після тривалого часу залежності, одними з перших розпочали визвольну боротьбу. В спілці з Вавилоном та скіфами (участь наших предків в поборенні закоханої в загарбницькі війни Ассірійської імперії для українців є ще однією підставою для гордощів) Мідія остаточно знищила Ассірію й, перетворившись для багатьох вчорашніх спільників на нового поневолювача, прилучила до себе значну її територію. На початку VI ст. до н.е., внаслідок нещирості вчорашнього союзника мідійців, скіфи вимушені були повернутись з Передньої Азії на батьківські землі. Факт досить тривалої участі скіфів у війнах на чужині й достатньо організованого виходу звідти, певно і став причиною з`яви геть не наукової тези про їхнє «іранське походження». Дійсно, разом з скіфами, до причорноморських степів вимушені були помандрувати й звільнені від ассірійського гніту (можливо, що і дійсно іраномовні) народи, котрі не бажали перетворитися на рабів Мідії. Але час перебування скіфів в Передній Азії був замалим для асиміляції і забуття рідних мови, звичаїв та традицій, а шляхетно (щоправда, з певним культурно-економічним зиском) врятовані скіфами від масакри мідійцями приходьки не становили більшості в праукраїнських степах, й їхня тимчасова (в період асиміляції скіфами як переможцями й визволителями) іраномовність не є причиною задля ототожнення наших предків з передньоазійськими етносами.
Археологи спромоглися достатньо дослідити особливості розвитку матеріальної культури скіфів, багатьох сторінок їх життя і побуту, проте донині залишається спірним питання їх походження та сповідуваного світогляду. Постала проблема пояснюється, з одного боку, складністю історичної інтерпретації археологічних джерел, з іншого – їхньою неповнотою, в яких реальні події іноді викладаються в неймовірних формах та переплітаються з уявним нашаруванням.
Досліджуючи створені нашими (дякувати Богові що не загубленими в сивій глибині тисячоліть) далекими предками артефакти, лишається лише зачаровуватись і дивуватись глибині скіфського бачення довколишнього світу. Вони не є кровожерливими (як, наприклад, зображення або вироби народів Центральної та Південної Америк, котрі практикували людські жертвоприношення) або схиблених на завойовницьких війнах Межиріччя та Риму, проте вражають мистецькими талантами і є дієвим доказом практики філософсько-містерійного осмислення всього що відбувалося з ними безпосередньо, рівно як і довкола впродовж земного буття.
Уся образотворчість скіфів була максимально життєстверджуючою. Потужна, посилена фантазійними елементами, уява скіфів дарувала життя міфічно-фантастичним істотам. Простий і геть не претензійний, проте всеодно своєрідний глиняний ліпний посуд, золоті пластини (розмір яких не набагато перевищував розмір людського нігтя) із зображенням хижого птаха, частина якого має продовження у вигляді лап котячого хижака, аналогічно виготовлена риба з дзьобом. Хіба це не доказ високорозвиненої матеріальної і духовної культури? Зафіксовані на знайденій Борисом Мозолевським пекторалі сцени побуту свідчать про генетично закладену в скіфах доброту і привітність (це жодним чином не свідчить про неспроможність ними захищати Батьківщину від завойовників). Притаманне скіфам прагнення творити (і саме творити, а не завойовувати і привласнювати собі створене іншими) є близьким і зрозумілим українцям. І це ще один доказ на користь нашої, поки-що замовчуваної, етнічно-генетичної спадковості.
Олесь Вахній
]]>
Першим, хто істотно розширив знання про минуле українців (в данім випадку не є істотним, якою самоназвою послуговувались наші предки) був археолог-подвижник Вікентій Хвойка. Маючи за своєю спиною поважних меценатів з родин свідомих свого коріння і походження Терещенків та Ханенків, він першим на весь світ (восени 1897-го року) повідомив про віднайдену в українському Подніпров`ї найдавнішу європейську цивілізацію, що існувала в VI–IV тисячоліттях до н.е. Доказів того, що українці є нащадками трипільців-землеробів постало більше ніж достатньо. Одяг, споживаний харч (пшениця, горох, ячмінь, просо), житлові будівлі (трипільські хати нагадують відомі українські мазанки), технології ткацтва, старші майже на три тисячоліття за ті, що вважалися найдавнішими в Європі горни, культура оброблення землі зокрема і праці вцілому. Вивчаючи археологічні пам’ятки від кам’яного віку до часів Київської Русі, Вікентій Хвойка довів, що населення на Середньому Подніпров’ї було автохтонним і незмінним.
Борис Мозолевський був наступним з плеяди подвижників, хто своїми грунтовними археологічними дослідженнями наважився кинути виклик нікчемним сповідникам «теорії міграцій народів і культур» і практикам кастрованої історії. Показовим є той факт, що відбулося це в часи бездержавності українського народу. Здійснена ним титанічна праця на ниві дослідження поховань скіфської знаті виявилася ще однією жилкою в справі поєднання штучно обмежених в знанні власної історії українців часів комуністичного тоталітаризму з власним минулим. Звичайно, Мозолевський вимушений був маневрувати, замовчувати (і, тим самим провокував сучасників до дослідження й витворення правильних висновків), але, знайдена ним пектораль, на якій вилиті з золота скіфи, антропологічно нічим не відрізняються від сучасних українців, донині вважається найціннішим в світі виробом із золота. Хіба для нас, українців, це не підстава для (ні, не пихи а) гордощів? Наші предки досягли справжніх висот, то невже ми не спроможні довести право називати себе їхніми нащадками?
Події, котрі відбуваються в Україні під сучасну пору, кличу трактувати дієвим доказом любові Творця Землі і Всесвіту до нашого народу. Війна на Сході і безугавні політичні баталії прикували до себе увагу обивателя, але все це дійство насправді є безглуздою і скороминучою суєтою. У світі існують речі вартість яких тяжко навіть зрозуміти, а тим паче, оцінити. Втомлений зневагою до себе чорнозем з власної ініціативи почав дарувати українцям докази автохтонності. Впродовж кількох останніх років плуги українських селян витягли з землі гідну подиву і захопленню кількість предметів часів скіфської культури. Казани, кінська збруя, зброя, прикраси. Господь дарує українцям доказ їхньої первородності на рідній землі. Лишається лише взяти, дослідити і пишаючись (але не чванячись пихою), довести всьому світові, що ми є нащадками творців великої культури.
Непоінформованому обивателю щораз складніше розрізнити, що є правдою і відповідає дійсності, а що просто думкою чи навіть спеціально спотвореною інформацією, яка з`являється в публічному просторі через політичні, економічні чи навіть особистісні причини. Нинішні «колекціонери виритих з землі предметів» збагачують власні «збірки» підробками, чим завдають іміджу України величезних збитків. Ігнорація здорового глузду й гін за славою уможливлюють постання астрономічно далекої від дійсності теорії «України як території кочівних мандрівок багатьох племен і народів». Насправді, дійсність є далекою від цієї, геть не наукової, тези. Історики віднаходять логічні пояснення причин чому один народ в різні часи вживав різні терміни задля власної самоідентифікації. Зрештою, генетичну особливість і менталітет неспроможні змінити навіть тисячолітній плин часу.
У перших днях квітня 2018-го року теза спадкоємництва українцями етнобуття та культури скіфів збагатилася ще одним дієвим доказом. Ним стала науково-популярна розвідка справжнього збирача і поціновувача предметів скіфської культури Миколи Гладкого «Золоті хвилі Скіфії». Зібраній ним поважній колекції старожитніх культурних артефактів позаздрить будь-який музей в Україні. Складу кожного предмету (будь-то псалій, меч, горщик або прикраса) здійснено спектральний аналіз на основі якого дана відповідна характеристика, повідомлено про місце знайдення і побутове призначення. Зібраний в книзі матеріал про скіфський період історії української держави поглиблює пракорені історії і культури нашого народу на глибину до трьох тисяч років, та віддає належну шану нашим предкам.
Шляхетна справа дослідження і навіть відтворення власної стародавньої історії є великим стимулом задля подальшої боротьби за право бути господарем на власній землі. Життя варте того, аби за нього змагати.
Олесь Вахній
]]>
]]>
]]>
]]>
]]>
]]>
]]>
]]>
]]>
Провідник "Тризубу" ім. С.Бандери і лідер "Правого сектору" Дмитро Ярош
На сьогодні це певно найважливіший max.repost:
А вже потім були:
Відай, далі вже нема куди...
Формат відео : Капітан написав:
після цих подій, не може бути мови про перевибори.... має бути смертна кара , для януковича і всієї верхівки
Та невже?..
Ще лиш 4 роки минуло...
[/url]
У червні 2014 р., під час виступу Пеці в Білому Домі США, депутати що 5-10 мін. вставали і аплодували. Слова не давали сказати.
Нині вже ніхто не встане...
]]>