]]>
]]>
Передвиборчі технології, однако. Схоже на чорний PR ]]>
нижку вичитали, відкоригували, написали вступне слово. За це Ігор Йосипович попросив у мене перші гроші. Не багато, 500 гривень.
аванс, необхідний, буцімто, для закупівлі паперу в друкарні. Це була сума в розмірі п’яти з половиною тисяч гривень.
Пізніше книжка була зверстана. Цю роботу виконала верстальниця «Коломийської правди». Однак Ігор Йосипович не заплатив їй і це був змушений робити я. Отже пішло ще чотириста гривень.
На той час я вже видав йому 36000 гривень
Вибачте мені, але мені здається, що акценти в цій розповіді розтавлені не вірно. *саркастична посмішка*
Люди, подібні до головного героя Вашого оповідання, завжди були, є і будуть. І головним джерелом їхнього існування є такі (ммм...) виключно-малодосвідчені особистості як Ви.
Особисто я себе вважаю лохом, але те, що Ви тут описали, як кажуть інтернетчики: "За межею добра та зла"
Бути на місті Вашого візаві і не скористатися такою унікальною ситуацією - скомпрометувати себе
Я не знаю, чи треба додавати наведені цифри (тоді в сумі вийде 42 400 грн.), чи 36 000 грн. - то вже і є фінальний підсумок "розводу", але суті то не змінює: Ви до нас з якоїсь Альфа-Центравра перелетіли, або... або відразу пригадується стара казка про те, як багатий батько відправляв свого сина навчитися заробітку.*
І головне, так і не зрозуміло, чи дійшли Ви висновку, що за ці гроші і головне за такий час, можна було вивчити книговидавничу справу і самому навчитися і набирати, і верстати, і перечитати сто разів, і підготувати до друку?
* Та як синок був багатіївський, то ніхто не хотів з ним зв'язуватися і всі роботодавці просто давали йому гроші і через певний час він повертався із "звітом" до батька. Батько брав "зароблені" сином гроші у жменю і кидав їх у річку... Раз від разу синок спокіно за цим спостерігав. І так було до того моменту, поки йому не прийшлося троха заробити важкою працею - і він двома руками спинив батька коли той хотів викинути гроші. І боровся з ним, не зважаючи на те, що заробив він того разу жалюгідні копійки...
Вибачте, за таку банальність.
]]>
п.с. а так книжку все ж таки видали чи ні?
]]>
Історія почалася з того, що на початку 2009 року мені було запропоновано посаду кореспондента в «Коломийській правді», новій газеті мого рідного міста. А першою моєю публікацією в цій газеті став твір «Колискова для мами» про сім’ї, що розпалися через заробітчанство. Через кілька тижнів після цієї публікації мій директор розсипався переді мною в компліментах, розписуючи як сподобалося те, що я пишу різним його знайомим. Коли ж я згадав, що то не єдине моє оповідання, Ігор Йосипович запропонував свою допомогу у виданні моєї першої збірки малої прози. В силу своєї наївності я погодився.
Допомога полягала в тому, щоби пан Козар знайшов людей, які б підготували мій рукопис до друку і надрукували книжку. Спочатку йшлося про те, що Ігор Йосипович сам оплатить видання книжки, а потім ми поділимо прибуток від продажу тиражу. Однак моя родина вирішила долучитися до цієї справи і родичі взяли на себе такі витрати. Орієнтовно книжка мала бути готовою у червні-липні 2009 року. У квітні книжку вичитали, відкоригували, написали вступне слово. За це Ігор Йосипович попросив у мене перші гроші. Не багато, 500 гривень.
Потім, мабуть заклопотаний пошуком інших лохів, пан Козар не мав часу для мене і влітку ніяке видання книжки не відбулося. Я чекав, дзвонив, запитував, хвилювався. Та мій директор тільки відмахувався від мене, як від набридливої мухи. А згодом, створивши видимість істерії, Ігор Йосипович попросив у мене аванс, необхідний, буцімто, для закупівлі паперу в друкарні. Це була сума в розмірі п’яти з половиною тисяч гривень. Я видав таку суму цьому «бізнесменові». Зараз це виглядає смішно, однак тоді я навіть дуже хвилювався, що мені не вистачає однієї сотні до повної суми. Пізніше книжка була зверстана. Цю роботу виконала верстальниця «Коломийської правди». Однак Ігор Йосипович не заплатив їй і це був змушений робити я. Отже пішло ще чотириста гривень.
Коли я потрапив разом із підготовленим до друку файлом в друкарню ім. Шухевича там мене заспокоїли і пояснили, що книжку видадуть без проблем. Лише нехай Ігор Йосипович доплатить те, що має доплатити. На той час я вже видав йому 36000 гривень, або 3000 євро. За моєї присутності Михайло Андрусяк, директор друкарні заніс книжку до українського і міжнародного реєстру, а інженер роздрукував плівки книжки і я був впевнений, що тепер до презентації залишається зовсім не багато.
Протягом того року я займався підготовкою програми презентації книжки. Було організовано доволі велику кількість людей, готових допомогти мені у просуванні цього творіння. Одна подруга, яка здобувала в інституті фах режисера, навіть взялася писати дипломну роботу по презентації моєї книжки та потім змушена була змінити тему. Спільно з акторами ми розробили сценарій, однак я розчарував своїх друзів. Дата видання постійно переставлялася, хоча щоразу Ігор Йосипович обіцяв, що через два тижні все буде готово. Важко пояснити, що змушувало мене продовжувати вірити у його побрехеньки.
Згодом, коли стало зрозуміло, що в Коломиї книжку не буде надруковано, він почав розповідати, що знайшов вигіднішу друкарню у Львові. Там, мовляв, ми надрукуємо на 14000 дешевше. Я знову повівся і продовжив очікувати. Насувалася зима, я запустив сайт присвячений книжці, надрукував плакати для розклеювання по місту. Та знову нічого не відбулося. Ігор Йосипович навіть видав мені номер телефону працівника львівської друкарні, де буцімто вже майже надрукували мою книжку та я не зміг до нього добитися. Потім майже кожного понеділка ми з ним збиралися поїхати до Львова і забрати книжку. Однак у Ігоря Йосиповича виникали невідкладні справи і поїздка відкладалася. Коли ж я сам навідувався до міста Лева, то пан Козар не міг мені дати адресу цієї друкарні, оскільки вона в нього записана на якомусь клаптику паперу і він вже їде по нього кудись за тридев’ять земель протягом цілого дня.
Через рік такої катавасії мене найбільше мучила не образа, а сором. Соромно було за те, що я підвів свою родину, розтринькавши стільки їхніх грошей, соромно було перед друзями і знайомими, які більше не вірили, що в мене колись вийде книжка, соромно було перед своєю совістю, коли я зрозумів, що повівся на цю брехню через прагнення швидкої слави. Саме це прагнення затьмарило мені очі і позбавило здатності аналізувати те, що зі мною робив мій колишній директор. Через це глобальне почуття сорому я більше не міг жити в рідному місті, мені здавалося, що я став привселюдним посміховиськом. В деяких колах так воно й було, особливо в середовищі пана Козара. Впевнений, що він не раз зловтішався із моєї довірливості. Зрештою мені довелося звільнитися із газети та переїхати жити до Львова. Та Ігореві Йосиповичу вистачило совісті й надалі обіцяти успішне для мене завершення цієї історії. Донедавна ми зв’язувалися з ним по телефону і він продовжував обіцяти неможливе. А тепер його телефон не відповідає на мої дзвінки. Мабуть таки урвався терпець. Гадаю що після цієї публікації він врешті зателефонує до мене і мені навіть приблизно відомі речення та слова, якими він користуватиметься для висловлення власного обурення.
Зараз в його планах політична кар’єра в Коломиї і за час існування «Коломийської правди» йому вдалося здобути славу мецената. Частково в цьому й моя заслуга, оскільки з-під моїх пальців виходили хвалебні статті про цього чоловіка і його справи. Моїми зусиллями було запущено розробку сайту «Коломийської правди». Для цієї газети я неодноразово виконував найрізноманітніші завдання, як то інтерв’ю із Сашком Положинським, чи поїздка в Чорнобиль. Та моя праця багато не вартувала для Ігоря Йосиповича. Тож усі, кому доведеться схрестити свої життєві шляхи із Ігорем Йосиповичем, остерігайтеся цієї людини і не вірте жодному його слову. Нехай мій гіркий досвід стане на заваді вашим помилкам. А молодим авторам раджу не квапитися із виданням книжки, а досконало вивчити всю книговидавничу кухню та бути готовим до зустрічі із шахраями.
Олекса Мельник
]]>