Чорна година (уривок)
Почалося з того, що з Канади приїхав вуйцьо Ромко. Він не був в Україні дуже давно, і я його не пам’ятав, а знав як данність — як феномен вуйця Ромка, котрий регулярно надсилає цьоці гроші з Канади. Де вона їх ховала чи тратила, я не знав. Я любив свою Олю. Я був тим, хто поїхав до Франківська. В аеропорт, зустрічати вуйця Ромка. Він виявився сорокарічним бородатим атлетом. Він нагадував мені лісника. Йому пасували б застрелені глухарі за спиною. Мертві зайці на поясі. Металеве дубове листя в петлицях. Годувати косуль і оленів. Він був із тих, хто чує себе направду хазяїном території. Він жив у Ванкувері, Брітіш Коламбія. Він був поетом-дисидентом і вів передачу на українському радіо у вищезгадуваному вже Ванкувері, Брітіш Коламбія. Він вчився на священика. Він був інтеліґентом із діяспори. Він сказав:
— Здоров, малий. Я пам’ятаю тебе в пелюшках.
Я не заперечував, хоч і був на 15 років молодший. Поети зазвичай висловлюються метафорично. Швидше за все, подумав я, він поїсть мені нервів. Але я помилявся. Він подарував мені батарейку з якогось дивного матеріалу, схожого на ґуму. Я здивувався й нічого не сказав, але, мабуть, усе те проступило на моєму обличчі флуоресцентними літерами.
— Це акумулятор, — сказав вуйцьо Ромко. — Нагадаєш мені потому, і я покажу тобі, що з тим робити.
Ми пішли до якоїсь піцерії в центрі. Вуйцьо Ромко мав лише доляри, й тому заплатив я. Вуйцьо Ромко випив півтора літра пива. Воно йому ”сподобалошя”. Так він сказав. ”Біле”, здається, чи яке там було. Я випив пляшку, й воно вдарило мені в голову. Потім ми їхали до Яремчі на таксі. Таксист узяв доляри, але спочатку пробував забити невиправдано офіґенну ціну, про яку ми не домовлялися. Мені довелося пояснювати його неправоту, але Ромко витяг із внутрішньої кишені піджака якесь посвідчення і сказав таксисту:
— Читай сюди.
Таксист узяв, скільки давали, й поїхав. Я не насмілився запитувати, що то було за страхітливе посвідчення. Спритність рук, прокоментував вуйцьо, ніби прочитавши мої думки. Мені стало не по собі, й я захотів спати. Ми прийшли, здійнявся ґвалт, усі нерестилися, а потім сіли за святковий стіл. Підлога вислизала мені з-під ніг, то був черговий приступ патологічної сонливості. Я страждаю на це з дитинства. Коли я прокинувся, Ромко був чимось засмучений. Він ходив по хаті і скрушно роздивлявся вишивані рушнички, якими ми накриваємо телевізори. Роздивлявся вишитий хрестиком ”Заповіт” Шевченка, притиснутий його ж депресивним гіпсовим погруддям. Дивився на образи, куплені коло базарчика. На креденс із запорошеними вікнами та зяючими вакуумом винними пляшками. На кота, що страждав на лишай. На в’єтнамські фотообої із зображенням невідомих науці макаронів. На телефонну книгу 1984 року випуску. Принюхувався та хитав бородатою головою. Потім підійшов до мене:
— Як спалошя? До речі, Малий, де я у вас можу ду-ду?
Я не зрозумів, але він на миґах пояснив мені, що хоче в туалет по-великому. І ще сказав:
— І принеси, будь ласка, мою барсетку.
Я повів його до нашого дерев’яного туалету з діркою у вигляді мозку на дверях. Насправді це не туалет, а телепортаційна кабіна. Лише я один знаю про це. Всі інші там лише випорожнюються.
— Кабіна отся виглядає суперово для містичного фільму, — сказав вуйцьо Ромко, поставивши наголос на ”у” в слові ”суперово”. Так я зрозумів, що він дійсно читає думки.
— Ти оден тут нормальний, Малий, — сказав Ромко. — Возьму тебе з собов, га?
Вуйко увійшов досередини, й декілька зеленкуватих психоделічних мух закоркували своїми спритними тілами камікадзе вуйкові ванкуверські ніздрі. Павуки почали влазити йому до вух. Я ляснув у долоні, й це припинилося. Вуйко без жодного слова похвалив мене. Я вказав на ”очко”, накрите великою зеленою накривкою від цьоциної старої виварки. Він підняв кришку й наказав мені тримати двері відчиненими, а барсетку в руках. І відвернутися, звичайно.
— Все, тепер можеш розчепити барсетку й дати мені книжку в синій обкладинці, — сказав він.
— О, ви теж любите читати, коли срете? — запитав я. Книжка виявилася ”Веронікою, котра вирішує померти”. — То ви теж із тих, що люблять Коельо?
— Малий, у мене є дві книги для кльозетної медитачії. ”Вероніка” й ”Воли Як Ясла Повні”. То є дуже важливо. То є, прямо скажу, залежність. Я просто посрати нормально не можу, якщо не читаю в цей час, як хлопець грає на піяніно, а вона мастурбує… Або отой неперевершений момент із Чіпкою, коли…
— Заради усього святого, припиніть, вуйку! — не витримав я. Мої мізки завісилися.
— Ти ще багато чого не розумієш, Малий, — сказав вуйцьо Ромко й разом із дерев’яним перекриттям провалився раптом у яму з багаторічними нашаруваннями нечистот. Впав у гівно.
Потім вуйко Міша відмивав вуйка Ромка зі шланга для миття авто та поливки городу. А цьоця його відтирала, бридливо затискаючи носа, й дуже хвилювалася, щоби хтось із сусідів не довідався про те, що наш канадійський благодійник, ледь прибувши, впав у глибоке лайно. Потім Ромку одягли в одяг вуйка Міші, він був йому замалий. Постраждалий виглядав приречено, він, мабуть, був шокований таким поворотом долі і взагалі Україною, котру доводиться ще й любити, а тут таке лайно, га.
— Вона як х...а дружина, — казав вуйцьо Ромко. — Хіба розводися з нею, поки ще молодий...
Але за ніч і пів наступного дня вуйцьо Ромко трохи відійшов. І за обіднім столом, після трьохсот грам вуйкового самогону, запиваного компотом із грушок, а не закусуваного, як водиться, завів слизьку мову, мовляв, як же ми отак взагалі живемо, в гімні по горло, мовляв, і чому. У нього, мовляв, таке враження, що це нам усім подобається, окрім от, мовляв, Малого, себто мене. Вуйко Міша казав, що коли вуйцьо Ромко не заткне пельку, зараз же одержить у ріг. Причому він так його ухитає, що рідна мама не впізнає. Це точно, бо він коли б’є, то б’є, а не гладить, а за такі слова він вуйця Ромка краще зараз же віднесе надвір і в ту саму яму тепер уже головою встромить. Може, той якийсь скарб там нехай пошукає, бо він, мовляв, себто вуйко Міша, раз помилково тетин перстень із діамантом відкусив разом з мізинцем сп’яну, а згадав за три дні, коли через дірку у вигляді мозку та крізь цигарковий дим на Оріон у небі нічному дивився. Чисто по асоціяції, мовляв. Тоді вуйцьо Ромко з Ванкувера, Брітіш Коламбія, зірвався з місця і почав кричати, мовляв, а де ж ті всі доляри, котрі я вам роками шлю, лайдакам, куди ви їх поділи, що живете в такому гівні, й що вам, мовляв, жодні мільйони не допоможуть, бо ви чисто як звірі.
— Де, де всі мої доляри? — кричав вуйцьо Ромко з Ванкувера, Брітіш Коламбія. — Де всі ті доляри, що я вам слав?!
Тоді лягла павза. Вуйко Міша мовчки розчленяв сирних коників, встелюючи обрус волокнами, а я курив у дверях і мовчав теж. А що було говорити? Аж тоді цьоця каже, мовляв, ти не злосться, Ромку, всі ті доляри є. Ми їх, каже, на ”чорну” годину тримаєм. Судома спотворила після цьоциних слів шляхетне обличчя вуйця Ромка з Ванкувера, Брітіш Коламбія.
— А курва твоя мама була, Стефцю, — скричав він, пся крев, а то яка ще чорніша година може бути, як ця?!
