Звичайно, що є, лиш не дуже вони тут вшановуються. Хочете фактів - далеко не треба ходити: мітькіна білєберда за чотири дні зібрала всього на 16 переглядів меньше, ніж місячна тема про генія.

myrko, щоб переливати з пустого в порожнє - багато розуму не треба, а книжку прочитати, задуматись над нею - треба, час, бажання, уміти читати, голова в кінці кінців... Як часто в нас вживається чукча нє чітатєль, - чукча - пісатєль, ібо многа букаф уже важко комусь осилити. Культура ніколи не була масовою, якби маса до неї не прив'язувала себе. Дякую, Ira cool, що загітувала прочитати і дякую тим, хто теж зацікавився темою і дописує.

_________________

не така вона вже і "білєберда", як здається на перший погляд

О, то просвіти неграмотних, лиш давай, не в цій темі.

і не надійся...

У 1963 році поетеса подала у видавництво четверту книгу своїх поезій - "Зоряний інтеграл". У цій збірці Ліна Костенко розмістила вірш, який викликав переляк у цензорів. Він написаний ніби про сьогодення.

Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов'язкою на рукаві -
умирає мати поезії мого народу!
Все називається Україною -
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.
І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.
Сім'я вже ж вольна і нова.
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б і вмерла вже не раз,
та все питає, і на смертнім ложі, -
а де ж те Слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?!

Просто відтоді принципово мало що змінилося.

На жаль, так(

Ця поезія народилась у відповідь на вимогу критиків скоротити збірку "Княжа гора" на один вірш. Ліні Василівні обіцяли видати цілу збірку, ящо вона відмовиться від одного "бунтарського" вірша. Але Костенко ніколи не йшла на компроміси і особливо на компроміси зі своєю совістю. Вона картала себе за те, що на якусь мить допустила думку про відмову від одного зі своїх творінь.
"Щось на зразок балади, - як вийшли букви з-під моєї влади":
Було таке. Я мусила збрехать.
Не те, щоб як, - всього на півсторінки.
А букви раптом почали зітхать,
то та, то та тікать навперемінки.
Приміром, так. Беру я те перо.
І той папір. Писати хочу слово.
А буква "П", печальна, як П'єро,
Пробачте, - каже, - я тут випадково.
Примхливе "Р", перлина парижан,
зробило враз акробатичний номер.
Кружляло "Ж", жахливе, мов кажан,
а "Ц" і "Ч" присіли, наче гноми.
Сичало "С", мов кобра на хвості.
Шкварчало "Ш", і "Ф" взялося в боки.
І вірне "К" уперше у житті
Зробило вбік категоричні кроки.
Стогнало "Н", пручалась буква "Ю",
кусалось "Є", І "Т" кричало: - Тату! –
Сказало "Л": "На цьому я стою!" –
Ну, тобто прямо з Лютера цитату.
Слухняне "А" було вже на мазі,
приготувалось заспівати соло,
перекрутилось на одній нозі,
неначе циркуль, - і замкнулось в коло.
Котився перстень літерою "О",
його згубив мізинний палець змісту.
Тоді взяла я знову те перо.
Як і належить доброму стилісту, -
так-сяк стулила букви у строфу,
з тих, що були, по кілька варіацій.
І вийшло: м-м-м... н-н-н... брр... ффу!
Це швидше так, набір алітерацій.
Та ще ж не все. А що було за тим?
Поки таку звела я огорожу,
А буква "Я" чкурнула через тин,
І досі ще знайти її не можу.

Негідно бути речником юрби
Раби рабів ще гірше ніж раби
Грядущий хам вже навіть не гряде
Уже він сам в грядуще нас веде
© Ліна Костенко



(...)Не пощастило нашому народу.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все – і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь...
© Ліна Костенко

Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати,
і несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге.
Урожай суєти — залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались!І жодного разу — вдруге.
Скільки років кохаю,а закохуюсь в тебе щодня.
© Ліна Костенко



Маю день, маю мить, маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє, проміняла його на біду.
Голубими дощами сто раз над тобою заплачу.
Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду.

Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.
Ця любов була схожа на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю. Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим чуттям передщасть.

А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.
На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю.
Якби ти знав, як солодко, нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю!
© Ліна Костенко



Осіння піротехніка — тумани.
В човнах великі жовті гарбузи.
Чиєсь дитя подибало до мами,
а мама десь на відстані сльози.

І доля десь — на відстані печалі.
І час минув. І виросло дитя.
Вже ті човни до вічності причалили.
У Зоні віє вітер небуття.
© Ліна Костенко